Звичайно, найперша порада психологів – обмежити доступ дитини до «небажаної інформації». Мова йде не лише про телебачення чи Інтернет. «Будь-які обговорення війни, кількості вбитих чи полонених має відбуватись «за зачиненими дверима». Також не варто вживати слова «війна», «смерть», «кров»",- зазначають психологи.

Виникає питання чи варто взагалі говорити з дитиною на подібні теми.

Психологи наголошують - говорити потрібно обов’язково, але краще самим розмову не починати. Якщо дитина задає питання, у жодному випадку не можна їх лишати без відповіді. Адже не отримавши пояснення про те, що турбує, дитина може дофантазувати, зробити хибні висновки з почутого на вулиці. Тобто, якщо дитина про щось питає, їй треба відповісти, але без вдавання у дрібні деталі, переживання, аналіз політичної ситуації, пояснення ситуації на особистостях політиків тощо. Але якщо дитина не питає, не треба «бігти попереду неї».

Так, дорослі часто не хочуть говорити чи думати про смерть, у той час як діти нерідко ставлять такі питання. Ось приміром, дівчинка запитує свою тітку: “А якщо мою маму вб'є війна, ти мене забереш до себе?” Що має відповісти тітка?

Правильним буде відповісти саме на те запитання, яке поставила дитина. Не слід казати: “Облиш, нічого такого не трапиться”. Це - заперечення страху. Дитина хоче знати саме це: якщо мами не буде, чи піклуватиметься про неї хтось? Вона у своїй голові продумала цю ситуацію і хоче розвіяти свій сумнів. До речі, дуже типово, що можливість власної смерті дівчинка не розглядає: діти здаються собі безсмертними. Отже, буде найкраще, якщо тітка відповість щось на кшталт: “Так, я тебе візьму, але сподіваємось, що цього не станеться, адже існують захисні системи, є військові, вони нас захищають, вони борються за нас».

А чого не слід говорити? Дорослі часто кажуть дитині: “Не бійся, ти не повинен боятися». Але ці слова не мають жодного сенсу: страх від цього не зникає! Набагато краще буде донести думку: “Ти маєш право на страх, але я - з тобою, я тебе захищу".

Батькам слід обмежувати перегляд дітьми теленовин, а також зважено інтерпретувати їм побачене.

Для дитини це все важко сприймати. Вона перебуває в стресовій ситуації війни, про яку говорять з телевізора, радіо, інтернету. Аби зберегти свою дитячу цілісність, батьки мають бути буфером між тим, що відбувається в країні, і тим, що відбувається з дитиною. Її психіка тільки формується. Тому нинішня безконтрольність інформації, яку сприймає дитина, може мати серйозні наслідки у старшому віці.

Психологи підкреслюють, що батьківська інтерпретація подій, які показують на ТБ, надважлива для дітей. Тому дорослим у свою чергу варто врівноважено сприймати дійсність і усвідомлювали, що діти сприймають світ виключно через призму переживань батьків.

Дітям складно ще виробити свою думку про ту чи іншу подію, яку показують по телевізору. Тому вони більше покладаються на думку батьків з цього приводу. Якщо у батьків паніка, то діти панікуватимуть. Якщо у батьків зашкалюють патріотичні почуття, то діти також все сприйматимуть відповідно. Якщо батьки налаштовані проросійськи, то і діти теж. Якщо члени родини – прихильники різних політичних точок зору, то це фактично лінія фронту всередині сім’ї. Тоді дитина загалом впадає у стрес. Як не парадоксально, але малюк, який бачив якісь фізичні дії у гарячих точках, може справитися із цим краще, аніж той, який сидить дома, де тато з мамою постійно підтримують тривожний фон через свої переживання і сварки.

Тому на це слід звертати неабияку увагу, адже особливим для дитини є відчуття спокою та безпеки. Дітям, потрібно наголошувати, що всі негаразди тимчасові.

Розмова має бути спокійною, без підвищення голосу чи різких висловлювань. Для дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку найбільш зрозуміла форма – ігрова. Можна використати іграшки, книги або просто розповісти казку про те, як «посварились» дві країни і тепер мають «виправляти власні помилки».

Аби згадки про війну не викликали паніку, депресію чи неадекватні дії, треба не просто розповісти дитині про бойові дії або куди заховатись під час обстрілу. Краще акцентувати увагу на речах, які викликають позитив. З дитиною можна написати лист чи намалювати картинку військовим, взяти участь у будь-якій акції на їх підтримку.

Проте, є випадки, коли говорити з дітьми мають уже фахівці.

Існують кілька таких «тривожних дзвіночків», на які мають звертати увагу дорослі. Найпоширеніші з них – порушення сну, спалахи агресії або пасивність та замкненість, втрата апетиту або навпаки – обжерливість, поява специфічних симптомів – енурезу, тиків, заїкання. Також слід задуматись, якщо дитина з острахом вдивляється в темряву або часто плаче без причини. Звичайно, наявність однієї або двох ознак не має вказувати на те, що у дитини посттравматичний синдром або невроз, але звернення до фахівця зайвим не буде.

Проте, найцінніше, що можуть зробити батьки, за словами психологів, це донести до свідомості дитини, що мир краще за будь-яку війну.